Про бібліотеку

Музей Книги

Еволюція книги

Творці слов’янської писемності

Йоганн Гуттенберг

Іван Федоров

Книга - джерело мудрості та знань

Структура книги

Виникнення ілюстрації

Використання наукового апарата книжки при її читанні та роботі з нею

Периодічні видання

Система каталогів та картотек у бібліотеці

Бібліографічний опіс документів

Інформаційна культура – складова загальна культура особистості

Методи роботи з джерелами інформації

Автоматизовані інформаційні послуги в бібліотеці

Книга в образотворчому мистецтві

Він належить вічності. До 200-річчя Т.Г. Шевченка

Поетичне сузір’я Есхарa

Наш земляк - Ілля Рєпін

Есхар ̶ мальовничий куточек України

Нащадки чугуєвських козаків

Естафета пам’яті.
Освобождение Чугуевщины от немецко-фашисских захватчиков

Особистісно орієнтована спрямованість навчання - шлях до педагогічного успіху

Упровадження інформаційно-комунікаційних технологій у навчально-виховний процес

Факти б’ють у серце

Ніхто не забутий

Максим Рильський – класик ХХ століття

Козацтво в художній літературі

Козацтво: право на безсмертя (Бібліографічний огляд літератури)

“Бібліотеки — це скарбниці всіх багатств людського духу.”
Лейбниц

Поетичне сузір’я Есхара

ВАСИЛЕНКО ПЕТРО ПАНТЕЛЕЙОВИЧ

Петро Пантелейович Василенко народився 29 червня 1937 року в селянській родині у селі Мартова Печенізького району Харківської області. В 1960 році закінчив Харківський сільськогосподарський інститут імені В.В. Докучаєва. 30 літ пропрацював агрономом-економістом на селі. Член Спілки письменників України з 1991 року. З 1981 – 1993 рік проживав в селищі Есхар.
Автор поетичних збірок: «Двоколос» (1976), «Моя графія – поле» (1979), «Кленове клечання» (1983), «Хрещатий барвінок» (1992), «Печенізьке поле» (1995); поем: «Печенізьке поле» (1997), «Сказання про землю Слобідську – Печенізьке поле» (2000); історико-краєзнавчих нарисів: «Мартова вітає вас» (1993), «Чугуївщина літературна» (1995), «Печеніги» (1996). В 11 томі книги «Пам''ять України. Харківська область» опубліковано нарис «Загинули нескореними» (1976). У журналі «Слобожанщина» побачили світ його роман «Калина і гордовина» (№ 8-9, 1998-1999) та поема «Сказання про землю Слобідську» (2000).
Багато віршів П.П. Василенка покладено на музику і виконуються професійними та самодіяльними співаками й художніми колективами.
У 2001 році за збірку поем «Сказання про землю слобідську – Печенізьке поле» Петро Василенко був удостоєний обласної премії імені О.С. Масельського. Поезії Петра Пантелійовича ввійшли до антології любовної лірики XVII-XX століть «Слобожанська Муза», до хрестоматії для школярів «Рідний край». Почесний громадянин Печенізького району Харківської області (з 2000 р.). Харківському національному технічному університету сільського господарства привласнено ім’я Петра Василенко.
Творчість поета, прозаїка, публіциста Петра Пантелійовича Василенка була визнана не лише його земляками, але й далеко за межами Харківщини, України. Крім України, вірші Петра Василенка друкувалися в виданнях української діаспори ( Англія, Франція, ФРН).
29 листопада 2001 року Петра Пантелійовича не стало. Посмертно у першому томі «Вибраних творів» (2004), опубліковано історичні романи «Бусова земля» та « Чумацкий шлях».

УКРАЇНСЬКА НІЧ

Чарівна українська ніч
Настояна на барвоцвітті,
На луготрав’ї запашнім,
Рясним духм’яним плодовітті.
Злилися пахощі лісів,
Лугів, дібров, садів, городів,
Аж світ небесний захмелів
І закружляв у хороводі.
Пливуть сузір’я срібляні,
Мигтять, красуючись, зірниці,
Лиш хмари сплять на тишині,
Немов натомлені Жар-птиці.
Німі гаї, сади, ліси,
Немов обернені у гори,
Стоять незрушно і в росі
Відсвічують холодні зорі,
Палає місяць у горі.
В степу ні пороху ні шуму,
Лиш цвіркуни, як кобзарі,
Про Україну грають думу.
Україно!
Сіються дощі
На твої розвеснені роздолля
І як вірші у моїй душі,
Проростає в буднях твоя доля,
Гомонять про далеч ручаї,
До небес підводяться тополі,
Україно, повсякчас мої
Всі твої і радощі, і болі.
Доки буде наш чумацький шлях,
Житнє зерно не забуде поле,
Небо вільне не розлюбить птах,
Україно, не помреш ніколи.

ЗАПОРОЖЦІ

Степом їдуть козаки,
Всі вусаті, при пістолях.
Трьохпудові кулаки.
А долоні – як пів поля.
Шаровари – як пожар.
Як полукіпки – папахи.
Хоч сто тисяч пре татар –
Не уступлять вражим шляху.
Їдуть степом козаки
У безсмертя, у віки.

УКРАЇНСЬКА МОВА

Народна мова – це святиня,
У ній, як спадок поколінь,
Спів соловейка на калині,
Криниць свіжа ста глибочінь,
На полі брані ворон кряче,
В Царг раді Байда турків б’є.
Йде з військом славний Сагайдачний,
За правду Гонта повстає,
В степах козаччина гуляє,
Хмельницький вбій веде полки,
Кобзар на кобзі думи грає,
Ідуть шляхами чумаки,
Журливий явір над водою,
Барвисті ружі вздовж села,
Проходить дощик стороною,
Краплина скапує з весла,
Русалка косу розплітає,
Зірниця падає в жита,
Веселка над полями грає.
В майбуть зернина проросла.

ВЕРХОВЕНЬ ВОЛОДИМИР МИКОЛАЙОВИЧ

Верховень Володимир Миколайович народився 13 вересня 1958 року (с.Уплатне Близнюківського р-ну Харківської обл..) в сім’ї залізничників. Навчався в середній школі смт. Сахновщина. Закінчив філологічний факультет Харківського педагогічного інституту (1980). Працював у газетах: “Темп” (ХТЗ), “Вечірній Харків”, редактором видавництва “Прапор”. Був членом редколегій газет “Прикордонні Вісті”, “Земне Щастя”, “Копилка”, співредактором журналу “Чумацький Шлях”. З 1992 р. – редактор Інформаційної фірми “Край”, член редколегії часопису української інтелігенції “Український Засів”.
Перші публікації були в журналі “Прапор” у 1977 р. Найбільш значні твори: збірки “Лелече колесо” (1990),”На цвинтарі слова”(1992), “...вдивляючись у тінь дороги...”(1994), цикли віршів у місячнику “Визвольний Шлях”(Лондон, 1991-1993), пісня “Некопані криниці”(Канада, 1991). Провідні теми творчості – історичне минуле та сучасне України, місце і роль поета в суспільстві. Член Спілки Письменників України з 1992 р. Зараз живе на Есхарі. Останніми роками – на творчий роботі.
За фахом поет — журналіст. У поезіях В. Верховня щасливо поєднуються минувшина із сучасністю, діалектично доповнюючи одна одну.
Чорним болем – в серці України,
Вітром полиновим – понад світом.
Цезій, стронцій…
Непомітно гинем…
Альфа, бета…
І собою світим…
(„Чорнобильський реквієм”)
Світлинь і журба – ці дві ознаки, природно злиті воєдино, видаються камертоном творчості В.Верховня.

***
З усіх молитов я молитву одну
Повторюю вдень і вночі.
Вона мені – з полум’я і полину,
Вона мені – з поля й свічі.
***
Вона мені – з вод і високих небес,
Вона мені – з гір і долин.
Її стугонить у гонитві експрес,
повільно розгойдує дзвін…

Молитва моя –Україна моя!
***
А може, Земля ще тримається купи
Тому, що крізь магму і лід,
пробивши первісну ядра шкаралупу,
коріння сплелось, наче дріт.
І поки мечем нависає дилема,
Народи збиваючи з ніг,–
Планету врятують не бомби – дерева,
Якщо ми врятуємо їх.
Змішалися фарби – червона й зелена.
І сад притуливсь до вікна.
Пітьму розтинає „швидкої” сирена.
Чи встигне до ранку вона?
***
Іще старий в яркові жебракує сніг,
А вже сосна умилася в Дінці.
То – березень промчав, пролопотів, пробіг
так, що луна лягла в усі кінці!
Трудяга-вітер на узгірочку сушив,
Немов сорочку білу, солончак.
З пучечком пролісків ішов із лісу син.
І сонце синьо сяяло в очах!

ЧОРНОБИЛЬ, 1986.

Вже не пити з тієї криниці.
Мертва зона. Контрольні пости.
І жирують по селах лисиці,
Розучивши брехати на щити.
***
Кладовище машинне страшніше,
Ніж у траурі цвинтар людський.
Пам’ять все на скрижалі запише –
І нести нам той камінь важкий.

Над реактором – чорні лелеки.
А були ж вони білі – як сніг!
Слава богу, що діти – далеко,
Не підкинуть батькам на поріг.
***
Над стадіоном хмар пасеться стадо,
бо десь гайнув їх вітряний пастух –
шукать пригод чи до чужого саду
(Сковорода сказав би – вертограду)
унадився бідовий відчайдух!

І розбрелися хмари по Есхару,
а деякі з Дінця вже воду п’ють.
Тож заходилось сонце в шароварах
загонити отару до кошари.
Дивись – баштани всі перетовчуть!

Але – намарно! Чи не та вже сила,
чи золото потьмяніло у слів?
А хмара найхимерніша схмурніла
і, вистромивши вперті роги-вила,
пішла на сонце – під музику злив!...

ВЕРХОВЕНЬ ОЛЕКСАНДРА МИКОЛАЇВНА

Верховень Олександра Миколаївна народилася в родині сільських інтелігентів на Харківщині.
У 2002 році побачила світ її перша збірочка віршів та новел «Україна – у руїнах Троя».
Олександра Миколаївна була серед перших лауреатів поетичного фестивалю «Печенізьке поле», присвяченого пам’яті поета-земляка Петра Василенка, друкувалася в газетах «Просвіта», «Слобідський край», у колективних збірках поетів Харківщини і Чугуївщини.


ДІВЧИНКА

Сьогодні знов спека…Ходила вже й до броду. Як там гарно! Можна чалапкати по мілководдю між високим очеретинням, вода прозора і прохолодна, зграйки верховодок порскають з-під ніг, і лагідний пісочок струменить між пальцями… в очереті вирує своє життя. Дівчинці хочеться роздивитися всіх річкових мешканців, та вони полохливі і прудко втікають, коли мала наближається до них.
…А недавно – бачила лисицю. Не вірять, ну й нехай, а вона її таки бачила. За селом, коли йшла стежкою в житі серед волошок, лисиця стояла і дивилася якусь мить на дівчинку, пильно-пильно, немов вивчала її, потім шурхнула, як сонячне жовтогаряче диво, і щезла між колосся, а дівчинка заклякла з переляку на місці…

СУРКОВА ЛЮБОВ ІВАНІВНА

Любов Іванівна Суркова (Киндратенко) народилася 4 лютого 1944 року на Україні, і на все життя, де б їй не доводилося жити – у далекому Сибірі або сонячному Казахстані, – вона зберегла в серце святу любов до батьківщини, про що свідчать її вірші.
У 1973 році, при підведенні підсумків конкурсу обласної комсомольської премії імені А. Зубарєва, був відзначений цикл віршів молодої поетеси. А потім перша книга віршів – «Опять меня позвали зори» (1976). У неї увійшло все краще, створене поетесою Багато років проробила Любов Іванівна в овочівницькій бригаді радгоспу «Есхар», потім на заводі паливної апаратури. Вона працювала в цеху форсунок № 1, обслуговувала два шліфувальних верстати, в редакції заводської газети і радіо. 1 квітня 1999 року вона трагічно загинула.
При житті була видана ще одна книга – «Причастие» (1996). В 2004 році була видана книга «У житті багато не збулось».

НАЙДОРОЖЧЕ

Ненько моя, ненько мила,
Рідна Україно,
Чи тебе я не любила
Віддано-орлино?..
Ненько моя, слів замало –
Почуттів доволі –
Чи тобі я не бажала
В світі щастя-долі?..
Ненько моя, сизокрила,
І до смерті люба,
Чи з тобою не ділила
Я тривогу-згубу?..
Ненько моя, ти у мене
Перша і остання,
Нині все моє натхнення –
На твоє світання…
***
Хочу доброты
и в словах, и в поступках,
И перед людьми
моя совесть чиста.
Я верю, что время
такое наступит,
Когда на земле
победит доброта.
Когда не останется
места для злобы,
Коварство и зависть
исчезнут вовек,
И жизнь нас измерит
единственной пробой
На высшее звание в ней –
Человек!
***
Чем бы жизнь огорчать не пыталась,
Есть в ней светлая чаша добра –
Разгоняет и боль, и усталость,
Вдохновляет на радость с утра.
Осень вовсе над нею не властна,
Не страшна ей любая беда.
Если добр ты, то, значит, и счастлив,
Не состаришься ты никогда.
Клен уронит листву на рассвете,
Опадет, как роса на стекле,
А добро остается бессмертным,
Грея души людей на земле.
***
Наливається сонцем колосся.
І світанок цвіте зорьовий –
Україна моя срібло коса
Починає свій день трудовий,
Тут печуть короваї найліпші –
Чи весна на землі, чи зима –
Українського хліба смачніше,
Мабуть, в цілому світі нема.
І які б не чекали розлуки,
Не забути мені серед них
Працьовиті, натруджені руки
Земляків яснооких моїх.
Подолаємо всі перешкоди,
Не скоримося ніякій біді.
Українці – надійного роду,
Всі ми здатні на щастя в житті.
Море хвилі здійма золотаві –
І я вірю; не в тузі-журбі,
А в любові, шанобі і славі
Бути вічно, мій краю, тобі.

БЕРЕЗА

Стоїть на узліссі
Береза білява, на всохлому листі –
Рум’янець заграви.
Всі віти додолу
Вона нахилила,
Бо там (ой, як довго!)
Лежить її милий.
Лежить її милий…
З юнацьким волоссям
Її почорніле
Коріння сплелося.
Ніхто не відніме,
Та й взнати не взнає,
Чого вона віти
Додолу схиляє…
А горе, як лезо.
А роки все линуть.
Вже любить береза
Не хлопця, а сина.
Вона – його доля
І мати ласкава,
На всохлому листі –
Рум’янець заграви…
…А десь в українській
Селянській хатині
У сивої жінки –
Ні друга, ні сина.

СОКОЛОВА ОЛЕНА АНАТОЛІЇВНА


Соколова Олена Анатоліївна народилася в 1961 році в селищі Есхар Чугуївського району. Закінчивши середню школу, вступила в Харківське педагогічне училище, що закінчила в 1980 році. Залишилась працювати у рідному селищі в дошкільних установах. У цей момент працює на ТЭЦ-2 «Есхар» діловодом.


О,КРАЮ МІЙ
О, краю мій рідний!
Який ти квітучий!
І буйно-зелений,
І гучно-співучий!
О, краю мій рідний!
Який ти духмяний!
Який різнобарвний
І серцю жаданий!
О, краю мій рідний!
Який працелюбний!
І щедрий, і чемний
Такий волелюбний!
О, краю мій рідний!
Який ті просторий!
Ти, ніби у небі
Промінчик прозорий!
О, краю мій рідний!
Тебе я кохаю,
Таким залишатись
Тобі я бажаю.
***
Я схватила лето за руку,
Отпускать не тороплюсь!
Но стоит за тихой заводью
Притаившись, осень-грусть.

Так что, как бы ни хотела я,
Все ж придерся отступить:
Осень ярко-желто-спелая
Скоро с нами будет жить!

То взгруснется ей, капризнице,
И расплачется дождем,
То вдруг солнышком разбризжется
Вспоминая о своем!

Приходи и царствуй, павушка!
Позолотой осыпай!
Расступись скорей, дубравушка,
И хозяюшку впускай!

ПЕТРІВ БАТІГ

П. Василенко
Понад стежиною стоїть Петрів батіг.
І квіточки, мов оченята, позирають.
Пройду я поруч і схилюся біля них.
Тебе я Петре наш, поете, пригадаю.

Ходив стежиною цією ти не раз.
І краєвидом милувався ти щоранку.
І мріяв ти про краще, як і кожен з нас.
І прокидався ти з надієй на світанку!

Писав вірші про край, що ніжно так любив,
Уболівав за кожну пташку і рослину.
Але останній час невчасно вмить пробив
І смерть схопила від життя собі людину.

Не вдію я нічого! Горя не зборю!
Бо, я не Бог, лише йому усе під силу!
Віджив свої літа, мов зіронька, згорю,
І проросте Петрів батіг біля могили.

ОСЕННИЙ БЛЮЗ

Осенний блюз мне серце растревожит.
Он целый день в душе моей звучит.
Кто знал, что разбудить легко он сможет
Мою любов, которая молчит.

Кто думал, что свободо, без усилий,
Он наклепко подружится со мной?!
И все сомненья, как остатки пыли,
Умчит подальше ветер озорной?!

И я, как птица, вдруг рас правлю крылья.
И соберусь в полет, прихорошась,
Несбыточное сразу станет былью,
И я взлечу, ни капли не страшась!

КОЛОМОЕЦ ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ

Олександр Іванович Коломоец народився 9 січня 1942 року в Донбасі. У 1952 році родина переїжджає на Есхар. Дитинство і юність поета пройшли в мальовничому куточку України, у селіще Есхар, що розкинулось на березі Сіверського Дінця. І де б він не був, куди б не закинула його доля, його думки постійно повертаються до Есхару.


РАЙ-ЭСХАР

Где в тихие волны седого Донца
Удянские воды впадают,
Стоит на горе Рай-Эсхар, словно царь
На троне златом восседает.

Красив, элегантен, цветущ, величав,
Зелен от садов, белокамен.
В колонах, в пилястрах, в вождях-ильичах,
Витающих под облаками.

Конечно, не Питер, но столько мостов!..
Железных, бетонных, канатных –
Катись, проходи или просто постой
Над яростью брызг водопадных.

От первой плотины к плотине второй
Над речкой тениста аллея,
Источники здесь минеральной водой
Уставших прохожих лелеют.

Из центра, от площади к югу бульвар
Вдоль рынка, ларьков к стадиону
И тьма магазинов, где всякий товар,
И здания в зелени тонут.

И лестница к острову в сотни ступень,
И берег то в лодках, то в пляжах,
И неба особая синь-голубень,
И склоны, как горы, как кряжи.

И парк между школами в пару гектар,
И сквер, и лицей, и больница,
И белый дворец – это все Рай-Эсхар,
Эсхаровца сердца частица.

В РАЮ БАТЬКІВЩИНИ

Гуляють дівчата, донецькі красуні,
Співають грайливі пісні.
На те і дається їм сонячна юність,
Щоб квітли вони навесні.

Сміється ласкаво квітнево-травневе
Закохане сонце весни,
І сяє блакиттю замріяне небо,
І хмари пливуть, як човни.

Натхненні залюблені промені довгі
Купаються ледь-ледь в Дінці.
То мешкають певні картини чудові,
Яких не малюють митці.

Живою веселкою травня початок
Спілкується з квітня кінцем...
Гуляють в раю батьківщини дівчата,
Лунають пісні над Дінцем.

СТРАНА ЭСХАРИЯ

В песенной гитарии,
В памяти и снах
Есть страна Эсхария,
Дивная страна.

Там мосты-качели
Мчатся на каскад,
Лето – в сто Ткварчели,
Кручи – в сто Карпат.

Там туманы-маски
Белят по утрам
Подданные ласки,
Нежные ветра.

Там луна жемчужная,
Звезды ниже крыш,
Солнцем отутюженный
Бархатный спорыш.

Там гуляет детство
В росах босяком,
Прежние невесты
Помнят кой о ком.

Там деревья карие,
Грез забытых явь…
Там страна Эсхария,
Родина моя.

ЭСХАРОВСКИЙ ВАЛЬС

Сказки рождаются ночью,
Страстно зовущие в даль.
Сказки – всегда многоточье,
Словно Эсхаровский вальс.
Ночь наступает едваль, все
Луны и зведы в пике.
В звездном Эсхаровском вальсе
Кружатся луны в реке.
Вальс – это тысячи сказок,
Грезы, признанья, любовь.
Вальс – миллионы подсказок
В жизни на случай любой.
Вальс убеждает воочью
В сказке на милом лице.
Звездной эсхаровской ночью
Плещутся луны в Донце.
Ночь бесконечная аль сей
Миг наступает рассвет?
Только в Эсхаровском вальсе
Есть еще новый куплет.
Все не расставлены точки,
Кто-то еще налегке.
Звездной эсхаровской ночкой
Плавают луны в реке.