СКАЗАТИ ПРАВДУ
Голодомор 1932- 1933 рр. — одна з найтрагічніших сторінок в історії українського народу, найжахливіша трагедія нашого народу в XXст. Від голоду померло за різними підрахунками від 5 до 7 млн. мешканців Радянської України, переважно селян. Всього напередодні голодомору в межах УСРР нараховувалось приблизно 20 млн. селян. Отже, голодомор забрав життя кожного третього або четвертого українського селянина.
Фактичний матеріал прямо свідчить, що голод 1932-1933 рр. мав штучний, тобто зловмисний характер. Він був наслідком злочинної політики більшовицького керівництва країни, передусім Й. Сталіна, В. Молотова, Л. Кагановича, С. Косіора, П. Постишева та їх підручних.
Передумови голодної трагедії 1932-1933 рр. складалися з 1928 року, коли більшовицьке керівництво країни почало застосовувати надзвичайні заходи при хлібозаготівлях. Зерно користувалося стабільним попитом за кордоном, отже, його продавали, а за виручені гроші купували техніку, матеріали, цілі заводи для потреб прискореної індустріалізації.
За допомогою жорстоких репресій, конфіскації «розкуркулених» господарств, повного вилучення зерна в колгоспах та в одноосібників у 1930 р. більшовики «заготовили» в Україні 400 млн. пудів зерна (в 1929р. — 310 млн.). Але розорене сільське господарство вже не могло давати таку кількість хліба. У1931 р. держава заготовила 380 млн. пудів, але вимела все зерно з українського села.
Деградація сільського господарства, викликана примусовою колек¬тивізацією, безгосподарність, некомпетентність керівництва призвели до поганого обробітку землі, великих утрат при збиранні вро¬жаю тощо. А плани хлібозаготівель не зменшувались. Як наслідок — голодування, що розпочалося вже взимку 1931/32 рр., переросло в справжній голоду 1932р.
На кінець жовтня 1932 р. селяни України із запланованих в тому році 356 млн. пудів хліба здали державі 132 млн. пудів. Лишків зерна уже не було. У багатьох місцевостях люди вже голодували. Але більшовиків це зовсім не турбувало. Партійно-радянське керівництво вимагало безумовного виконання плану хлібозаготівель. Для цього ЦКВКП(б) надіслав у листопаді 1932р. в Україну комісію на чолі з головою Раднаркому СРСР В.Молотовим, що отримала повноваження за будь-яку ціну виконати план хлібозаготівель. Ця комісія, застосувавши надзвичайні заходи, до лютого 1933 р. заготувала ще 100 млн. пудів хліба в країні, що вже була охоплена лютим голодом. Тобто одне людське життя було більшовиками оцінене в 20 пудів зерна (приблизно 330 кг).
Таким чином, плани хлібоздачі в 1932/33 господарському році мали нереальні, перебільшені обсяги. Для безумовного виконання хлібоздач були мобілізовані найбільш віддані партії комуністи, комсомольці та безпартійні активісти. Працівники, які намагалися довести згубність обраної політики щодо села чи хоча б піддавали її критиці, негайно звинувачувалися в опортунізмі, пособництві «класовому ворогові» і зазна¬вали переслідувань та репресій.
З метою примусити селян працювати в колгоспах і назавжди покінчити з їх опором аграрній політиці радянської влади, більшовики застосували розгорнутий під виглядом хлібозаготівель терор голодом. Тотальне вилучення хліба супроводжувалося встановленням харчової блокади України з використанням військ НКВС та міліції, щоб не допустити ввезення харчів мішечниками із сусідніх Білорусії та Росії в Україну.
За невиконання явно нереальних планів хлібозаготівель на селян накладалися натуральні штрафи м''ясом, картоплею, овочами, через що вони позбавлялися будь-яких харчів і свідомо прирікалися на голодну смерть (постанови ЦК КП(б)У від 18 листопада та Раднаркому УСРР від 20листопада 1932р. «Про заходи до посилення хлібозаготівель»).

Вмираючим від голоду селянам держава відмовляла в харчовій допомозі, в той час як значна кількість зібраних харчів псувалась на залізничних станціях, в пунктах Заготзерна. 6 грудня 1932р. з''явилася постанова РНКУСРР і ЦК КП(б)У «Про занесення на чорну дошку сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі», що спричинило до різкого збільшення жертв голодомору. 27 грудня 1932р. в СРСР був введений інститут прописки і паспортна система, чим значно обмежувалися можливості селян у виїзді до міст з метою пошуку харчів.
Про свідоме використання більшовиками голоду, щоб зламати хребет українському селянству, свідчить і цинічна заява генерального секретаря ЦККП(б)У С. Косіора, що голод повинен був навчити село «уму-разуму».
Усі ці дії вищого партійно-радянського керівництва відповідають змістові поняття «геноцид», визначеного конвенцією 00Н 8 грудня 1948 р.
Верховна Рада України у травні 2003 р. визначила голодомор 1932-1933 рр. як акт геноциду проти українського народу.
Володимир Калініченко, доктор історичних наук, професор,завідувач кафедри історії України Харківського національного університету ім.. В.Н. Каразина

В тридцять першому году
Вже пізнали ми біду,
В тридцять другому году
Їли люди лободу,
В тридцять третьому году
Помирають на ходу.

ДУШОГУБСТВО
Лиходіїв, які чинять найжорстокіші, найпідступніші злочини, в народі називають «душогубами».
Душогубством, за яке й досі ніхто не відповів і не покаявся, був Голодомор 1932-1933 рр. — трагедія планетарного виміру, подібної якій не знала історія людства.
Кров холоне в жилах від усвідомлення наслідків державного теракту, жертви якого обчислюються мільйонами.
Це свідчення наших земляків, які пережили терор голодом на благодатних землях Харківщини. Колишня столична область, що стала головним полігоном для втілення диявольського плану упокорення українців, у 1932-1933 рр. охоплювала територію майже трьох сучасних областей України — Харківської, Полтавської і Сумської. Жителі названих областей, що найбільше постраждали від штучного голод.
Звіряючись між собою і доповнюючи один одного, автори свідчень ніби зривають шкірку над пришерхлою раною свого минулого — страждаючи, переповідають страшні подробиці лиходійства, вчиненого на українській землі 70 з лишком років тому.
«Напівживі самі повзли на кладовище», «Від голоду загинуло більше, ніж на війні», «Тьотя Мотя пригощала м''ясом із моєї подружки», «Щоб голодні діти не мучилися — батько їх зарубав», «У Бабаях зерно переганяли на спирт», «Ні хутора, ні могили»... Ці та десятки інших свідчень, нагадують зловісну безодню, від якої волів би триматися подалі. Але хотілося б нам того чи ні, а заглядати в неї треба. Щоб позбавитися від холопства і зрадництва, принизливої запопадливості і рабської покірності. Цього від нас вимагають німі могили закатованих голодом, до цього змушують, відходячи у небуття, останні живі свідки української катастрофи.
«Лежу я на городі: ноги попухли, живіт опух, голосу не відтягну... Про смерть не думала, бо ще не розуміла, чому так ослабла», — згадує колишні муки Надія Порфирівна Артеменко із Сахновщинського району на Харківщині. У роки голодомору була 10-літньою дитиною вона, а тому усвідомлення пережитого прийшло з віком. А скільки маленьких Петь, Галь, Ваньків, Марусь повмирали, так і не зрозумівши: хто і за віщо спроваджує їх у могилу?! «Мільярди вір — зариті в чорнозем, мільярди щасть — розсіяні у прах». Так, ніби устами знищених і ненароджених українських хлопчиків і дівчаток підсумував незбагненні для людського розуму і непоправні для України втрати поет-мученик Василь Симоненко.

Більшість свідків в роки голодомору були дітьми або підлітками. Звичайно, їхні батьки могли б розповісти набагато більше, але ті з них, що вціліли у жахливу годину, не дожили до пори, коли про все побачене й пережите можна сказати на повний голос. Батьки заповіли своїм дітям хоча б страшною правдою відплатити катам за тортури і наругу, за відчай і муки, за свій квітучий край, на очах усього білого світу перетворений у велетенське кладовище.
«Той жах, який я бачила, жебракуючи із малою сестричкою по селах, страшно згадувати. Заходимо в одну хату — лежать люди мертві, заходимо в іншу — така сама картина, —розказує Анастасія Миколаївна Ткаченко із Первомайського району на Харківщині. — Знайшли нас із сестрою напівживих у бур’янах і відправили до патронату. А взимку роздали малосімейним колгоспникам, як поросят на трудодні...»
«Село 33-го лишилось у моїй пам''яті страшним, зарослим бур''янами. Від сусіда до сусіда нікому доріжку прокосити. Вили голодні пси, а потім і їх не стало — поїли. У мертвому селі стояла мертва тиша», — доповнює картину вселенського лиха Галина Степанівна Зубченко із Куп’янського району на Харківщині.
«У полі працювали солдати, яких у село не пускали, — лякали тифом. А там люди вже самі себе їли... Хліб стояв стіною — у зріст людини, але озброєні охоронці не давали й наблизитися до нього, берегли кожен колосок», — згадує Федір Савелійович Панченко із Валківського району Харківської області. Зазначивши, що в його рідному селі Черемушна загинуло від голоду 400 чоловік, а на фронті —95, цей свідок засумнівався: «Хто ж воював із моїм народом — Гітлер чи Сталін?»
Аналогію з війною проводить і харків''янин Олексій Григорович Волков, який теж знає про голодовку не з чужих розповідей. «У 1934р. села навколо Харкова, — засвідчує він, — нагадували передову після відступу німців — самі печі й димарі, без людей»... «Селяни помирали, а ударники продовжували ходити із залізними палицями — шукали хліб,—розповідає Василь Кирилович Замнивус із Богодухівського району на Харківщині. — Як зараз сам себе бачу: на тоненьких ніжках, з великим животом і обличчям, налитим водою. Шкіра, як склянка, а очі, наче осокою попрорізувані».
«Мене до дитбудинку не взяли, бо мав старших братів, — згадує сирітські поневіряння після втрати батьків Андрій Васильович Костоглодов із Вовчанського району Харківської області.—Став жити сам у порожній хаті. Спав сидячи, щоб менше опухати, але це не допомагало — все одно опухав. Вранці очима не бачив, сидів і плакав. Десь перед обідом мені, як осокою, прорізувало повіки, починав бачити. Виходив надвір і їв усе, що було під ногами...».
Чим тільки не доводилося харчуватися нещасним людям, аби вижити. «Забачу ворон та граків — вони, як рідні. Завдяки їм зостався на білому світі», — засвідчує Павло Іванович Силка із Гадяцького району на Полтавщині. У Василя Даниловича Акуна із Валківщини Харківської області, що залишився після голодної смерті інших рідних удвох з мамою, були свої способи виживання. «Прочули ми, що люди ходять до старої скирти соломи, яка вже напівзгнила. Спираючись один на одного, добралися й собі туди. Навіяли пригорщу прілих зелених зерен, вдома помили, але цвіль не відпала. Зварили. Хоч яка була гидота, ми ковтали».
Живучи у вовчій норі, представник розкуркуленої багатодітної родини Дмитро Олександрович Дяченко із Липово-Долинського району Сумської області їв траву, пташині яйця, пташенят, дохлу рибу, що спливала навесні. Він же пригадав свого малень¬кого братика, який, помираючи з голоду, пообгризав м''ясо на пальчиках власних рук.
«Повесні рвали липове листя, тільки-но воно з явилося на деревах, товкли і пекли «оладі». їли різні трави», — і собі згадує пережите Олександр Сергійович Александров із Вовчанського району на Харківщині.
«Весна 1933-го. Сонце грало теплом і сліпучим світлом. Я вижив, харчуючись травою та її корінням, молодим очеретом, рогозою. В один із днів вирішив відвідати друзів, які жили по сусідству. І що я побачив. У кожному домі — трупи дітей і дорослих. На своїй вулиці я не побачив жодної живої душі — лише мертвих. Тоді говорили „не померли", а „здохли з голоду"», — ятрить душу спогадами
Микола Іванович Брюханов із Красноградщини Харківської області.
«До березня 1933 р. основна маса людей з їла у себе вдома все, що можна було з їсти, — читаємо у свідченнях Олексія Трохимовича Довбні із Барвінківського району Харківської області.— Потім ті, хто ще міг рухатися, пішли в ліси, болота. Збирали жолуді, коріння, бруньки, ловили жаб, молюсків і все інше, чим можна було утамувати голод. Люди стали пухнути й помирати. Найтяжчими видалися квітень, травень та червень 1933 р. Поїдали всякий бур’ян, падло, інші відходи. Божеволіючи від голоду, батьки почали їсти своїх дітей, діти — батьків. Ловили перехожих і теж їли. Смерть косила усіх без розбору. Бувало, заходиш до хати, а там уся сім’ я лежить мертва і хто де: на долівці, на лаві, на печі...».
Батьки, що були не в змозі відвернути кончину своїх дітей, благали Господа хоча б прискорити її, щоб по-людськи провести маленьких покійників у останню путь. «Із сльозами на очах мама вимолювала смерті для нас, трьох своїх дітей, поки сама ще жива. Щоб хоч прикрити наші трупи землею. Помолиться, поплаче, обцілує нас і рушаємо далі — повільно, ледве переставляючи ноги», — терзають тяжкі спогади Олексія Васильовича Корнієнка із Золочівського району на Харківщині, сім''ю якого під час колективізації вигнали із власної хати, а потім знищили голодом.
Але траплялися й інші випадки. Доведені голодом до божевілля і нестями, люди перетворювалися в хижих звірів, які для власного порятунку були ладні на все.
Анастасія Іванівна Дука Із Зачепилівського району на Харківщині згадала випадок: «Поклавши трупи чотирьох дітей у погріб, батько й мати брали з них м''ясо, смажили, їли самі й годували останнього сина».
Моторошний епізод, який стався навесні 1933р., переповіла у своїх свідченнях харків''янка Віра Іларіонівна Воїнова. До її батьків у Харків завітало знайоме подружжя Вороніних, що мешкало у Гутах на Богодухівщині. «Приїхали вони до нас змарнілі, пригнічені, напівбезумні і без дітей, яких мали троє. «А де ж ваші діти?» — запитали у Вороніних. — «Поїли», — байдуже призналися ті. — «Як поїли?» — не повірили ми своїм вухам. — «По черзі, — пояснили Вороніни, — спершу з’їли маленьких, потім — старшу. Вона сама сказала: коли всіх, то їжте і мене. Різали їх на шматочки, варили і їли. А якими смачними були їхні пальчики...».
«На залізничних станціях була охорона НКВС, яка слідкувала, щоб дітей до міста не везли і там не кидали, — розповідає Григорій Трохимович Сумець із Зміївського району на Харківщині. — Проводилася більшовицька пропаганда, що куркулі не хочуть годувати своїх дітей, тому і кидають їх».
А сільські матері та батьки і дійсно кидали дітей де завгодно: біля державних установ, вокзалів, базарів, просто на міських вулицях, бо сподівалися хоч таким способом їх урятувати. Однак дитячі будинки, куди спроваджували підкидьків, теж порятунку не гарантували. До речі, під час голодовки потреба в притулках для бездомних дітей стала такою великою, що для них почали пристосовувати навіть тюремні бараки, з яких спішно вивозили в''язнів.
«Зранку до пізньої ночі діти паслися у дворі, з Ідаючи все до останньої травинки, — згадує свої сирітські поневіряння в одному з харківських дитбудинків Михайло Корнійович Вергун родом із Зміївського району на Харківщині. — Щодня трупи померлих дітей складали на віз і, накривши брезентом та перев’язавши вірьовкою (щоб дорогою не розгубилися), кудись вивозили.»
Належачи до найменш захищеної частини населення, діти, так само як і старики, стали головними мішенями комуністичних карателів. Серед померлого сільського люду їх виявилося найбільше.
Скільки ж харків''ян заплатили своєю голодною смертю за страхітливий експеримент більшовицької влади? Шляхом аналітичних розрахунків харківські науковці вивели страшну цифру — 2 мільйони чоловік…
Схиляючи голову перед пам''яттю наших роботящих предків, злочин умертвлення яких не має строку давності і чекає неминучого покарання за міжнародним правом, маємо нарешті подбати про спорудження в Харкові — українській столиці часів голодомору — достойного меморіального комплексу, який би символізував непорушний зв''язок минулого і сучасності, засвідчував цивілізованість і гуманність нашої великої нації. «Замість дерев''яного хреста, поставленого в пам''ять про загиблих від голоду купкою ентузіастів у Молодіжному парку, у Харкові треба спорудити пам''ятник жертвам Голодомору в найлюдянішому місці, — склав свій прощальний заповіт нащадкам Герой Радянського Союзу Кузьма Филимонович Білоконь із Чугуївського району на Харківщині. — наші діди, бабусі, батьки й матері, брати й сестри — залишаються, жити тільки в наших душах. Чи ж по-людськи це?»
Ні, і не по-людськи, і не по-християнськи. Гідно вшанувавши жертви геноциду, ми не лише засвідчимо свою пам''ять про померлих, а постанемо перед світом нацією згуртованою, цивілізованою — Великою.
Тамара ПОЛІЩУК,
член Асоціації дослідників
голодоморів в Україні

ГОЛГОФА ГОЛОДНОЇ СМЕРТІ
ГОЛОД.
Великий голод в Україні.
Хто сьогодні, маючи вже доступ до цієї колись суворо засекреченої інформації, наважиться сказати, що штучно викликаного голоду не було? Що не було акту геноциду проти українського народу, що свідомий Голодомор-33 не забрав мільйони безневинних жертв?
Гортаю Радянську Енциклопедію 1940 року. Про нашу Україну там сказано, що за переписом населення 1927 р. в ній було 32 млн. жителю, а 1939-го — 28 млн. Минуло 12 років —куди ж поділося 4 мли. населення, де ж приріст, який мав би становити 3—7 млн.? За найприблизнішимн підрахунками Україна втратила близько 7—8 мільйонів свого населення.
Дискусії довкола голодокосту-33 стали причиною створення Міжнародної комісії по розслідуванню голоду 1932—33 років в Україні – неурядового органу, до якого увійшли кращі правознавці, юристи світу
Ось лише деякі висновки цієї комісії:
«Україна втратила понад З млн. свого населення, а ще мінімум 3 млн.—це втрати в національному прирості населення. Водночас за тих же умов сусідні республіки одержали приріст населення: Росія + 28%; Білорусія + 11,2%.
Сьогодні ні в кого не виникає сумніву, що ця трагедія була розіграна холоднокровно і свідомо. Згадувана вже Міжнародна комісія стверджує на підставі вивчених документів і свідчень: «Комісія не заперечує того факту, що дії Сталіна були спрямовані проти українського народу...
Сталін намагався через голод завдати смертельного удару по українській нації «як такій», і ця його спроба проливає світло на весь жах страждань».
Із висновку Міжнародної комісії:
«Ще одним наслідком голоду стало людожерство, хоч, на щастя, це не було поширеним явищем. Існував таємний указ, датований 27 травня 1933 року, за яким... всі подібні випадки повинні були передаватися в ДПУ»!
Отже, це було не тільки фізичне знищення людини, це знищувалася людність ізсередини, знищувався етнос, народ, бо в тому жахові людина деморалізувалася.
В Києві у 1990 році відбувся міжнародний симпозіум «Голодомор-33», на якому науковець із Інституту Гаррімана Дж. Мейс доповів про результати роботи комісії Конгресу США щодо дослідження голоду в Україні у 1932—1933 роках, яку він очолював. Комісія також прийшла до висновку, що голодокост був створений штучно Сталіним та його поплічниками — зокрема Молотовим, Кагановичем, Постишевим. Зусиллями науковців із Заходу, представників української діаспори зібрано величезний обвинувачувальний Белов П. Сталін: Апофеоз матеріал стосовно голоду-33. Їм, небайдужим до чужого горя, ми повинні скласти як-наищирішу подяку — Р. Конквесту, досліднику цієї трагедії терору в СРСР, І. Качуровському, який також надзвичайно багато зробив, аби привернути увагу світової людності до голодомору-33, десяткам інших дослідників, науковців, які будили совість нашу задовго до дня нинішнього, коли вже й ми у вільній Україні маємо певні напрацювання в осмисленні масштабів злочину, політики геноциду щодо українського народу.
І хай комусь здається, що не варто так наполегливо повертатися до тих далеких днів — сьогоднішні нагальні проблеми так само вимагають наших зусиль,— все ж нічим не можна виправдовувати мовчання совісті. Не можна не співпереживати горе, викликане із примусового забуття.
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ



У ТОЙ РІК ЗАНІМІЛИ ЗОЗУЛІ

У той рік заніміли зозулі,
Накувавшизнедолений вік.
Наші ноги розпухлі узули
В кирзяки-різаки у той рік.
У той рік мати рідну дитину
Клала в яму, копнувши під бік.
Без труни, загорнувши в ряднину…
А на ранок — помер чоловік.
І невтому, трудягу старого,
Без хреста повели у той бік…
І кістьми забіліли дороги
За сто земель сибірських, сто рік.
У той рік і гілля, і коріння —
Все трощив буевій навкруги…
І стоїть ще й тепер Україна,
Як скорбота німа край могил.

Левада Л.Скорботна А. Головко

БІЛА МОЛИТВА БРАТИКА
Бозю!
Що там у тебе в руці?
Дай мені, Бозю, хоч соломинку…
Щоб не втонути в Голодній Ріці.
Бачиш, мій Бозю, я ще — дитинка.
Таж підрости хоч би трохи бодой.
Світу не бачив ще білого , Бозю.
Я — пташенятко, прибите в дорозі,
Хоч би одненьку пір''Їночку дай.
Тато і мама — холодні мерці.
Бозю, зроби, щоби їсти не
хтілось!
Холодно, Бозю.
Сніг дуже білий.
Бозю, що там у тебе в руці?
А. Гурська


Марченко Н. Голодомор на Україні

Мамо, мамо, я скоро помру.
Не рятуйте мене, не треба.
Не ріжте ні брата мого, ні сестру,
Бо не впустить нас бозя до неба.
А як серце моє навіки засне,
Не вбивайтеся з горя, нене.
Покладіть біля вишні в садочку мене
І лягайте самі коло мене.
Забринить понад нами бджола золота,
А та вишня весняної ночі
Нацкриватиме цвітом наші чола й уста,
І росою вмиватиме очі.
Д.Павличко


ТИ КАЖЕШ, НЕ БУЛО ГОЛОДОМОРУ?

Ти кажеш, не було голодомору?
І не було голодного села?
А бачив ти в селі пусту комору,
З якої зерно вимели дотла?
Як навіть вариво виймали з печі
І забирали прямо із горшків,
Окрайці виривали з рук малечі
І з торбинок нужденних стариків?
Ти кажеш, не було голодомору?
Чому ж тоді, як був і урожай,
Усе суціль викачували з двору,—
Греби, нічого людям не лишай!
Хто ж села, вимерлі на Україні,
Російським людом поспіль заселяв?
Хто? На чиєму це лежить сумлінні?
Імперський молох світ нам затуляв!
Я бачив сам у ту зловісну пору
І пухлих, і померлих на шляхах,
І досі ще вони стоять в очах…
А кажеш — не було голодомору!
Д. Білоус



Гонтарів В. Лихоліття

Про бібліотеку