Про бібліотеку Бібліотечні уроки
Творці слов’янської писемності
Книга - джерело мудрості та знань
Використання наукового апарата книжки при її читанні та роботі з нею
Система каталогів та картотек у бібліотеці
Бібліографічний опіс документів
Інформаційна культура – складова загальна культура особистості
Методи роботи з джерелами інформації
Автоматизовані інформаційні послуги в бібліотеці
Книга в образотворчому мистецтві
На вічнім шляху до ШевченкаНаша любов і святиня. Бібліографічний список літератури Рідний край
Есхар ̶ мальовничий куточек України
Естафета пам’яті.
Освобождение Чугуевщины от немецко-фашисских захватчиков
Особистісно орієнтована спрямованість навчання - шлях до педагогічного успіху
Упровадження інформаційно-комунікаційних технологій у навчально-виховний процес
Максим Рильський – класик ХХ століття
Козацтво в художній літературі
Козацтво: право на безсмертя (Бібліографічний огляд літератури)
Літературі так само потрібні талановиті читачі, як і талановиті письменники. Саме на них, на цих талановитих, чуйних, що володіють творчою уявою читачів, і розраховує автор, коли напружує свої щиросердечні сили в пошуках вірного образа, вірного обороту дії, вірного слова.
Художник-автор бере на себе тільки частину роботи. Решту повинний, доповнити своєю уявою художник-читач.
А. Тарновський зауважував: “Прочитати книгу так само важко, як і написати її. Треба занурюватися в підтекст, знаходити підвідну частину айсберга, тому під час зустрічі з дійсною літературою більшість школярів повторює досвід сумнозвісного “Титаніка”. І осідає бібліотечний пил на “непопулярних ” виданнях Камю, Сартра, Джойса. А от той, хто навчився довіряти своєї інтуїції, хто не просто “ковтає ” черговий абзац, а смакує його, начебто дороге вино, – той не відкладе книгу, не зробивши принаймні спробу зрозуміти її ”.
Книга розкриває перед нами чарівний світ краси і добра, високих ідей і пекучих роздумів; вона стає близьким нашим другом, вірним супутником у житті.
Преклоніння перед неї ми спостерігаємо з найдавніших часів. Над входом у бібліотеку, зібрану у Фивах єгипетським фараоном Рамзесом 11 (Х111 століття до нашої ери), висів напис: “Аптека для душі ”. Уже тоді людина розуміла, що книга духовно збагачує й оздоровлює того, хто до неї звертається.
Ця ж думка висловлюється й у єгипетському напису, складеному у формі звертання до сина: “Обрати серце твоє до книг... Право, немає нічого вище книг...”
Збережені історичні документи свідчать у тім, що люди, що жили за кілька тисяч років до нашого часу, читали книги і вміли працювати з ними.
Давньоєгипетські папіруси призивають любить читання й уважать книгу. Олександр Македонський, навіть знаходячись у далеких походах, писав з Азії у Македонію у надсиланні йому книг і одержував їх у великій кількості, захоплюючись, головним чином, добутками Эсхила, Софокла і Эврнпида.
Учений стародавності Плиний Старший багато часу приділяв читанню, виписуванню з книг і збиранню книг для особистої бібліотеки.
А.С. Пушкін постійно спілкувався з книгами, у пошуках потрібної йому літератури працював у бібліотеках, рився в архівах, розшукуючи необхідні йому першоджерела, із захопленням здобував книги й журнали. У 1832 році на перевезення його особистої бібліотеки з Михайлівського в Петербург треба було 12 візків. В останні хвилини життя думки А. С. Пушкіна були звернені до книг. "Прощайте, друзі!" – ці останні слова поета відносилися до улюблених книг, мовчазним супутникам його недовгого життя.
А. И. Горького називали "книгожорой” за його ненаситну жадібність до читання книг.
Оскар Уайльд, пише К. Чуковський, любив книги, як люблять квіти, перебираючи їх, як дорогоцінні камені.
Ось, наприклад, у древній Ассирії жив цар по імені Ашуррбанапал, безжалісний завойовник і гнобитель, але жагучий аматор книг. Його палац називався "будинок наставлений і Ради. В палаці цьому було 3000 глиняних томів. Є серед них одна цеглинка, на якій грізний Ашуррбанапал записав власноручно: “Я велів начертати на плитах, славні твори книжкового мистецтва, яких не вивчав жоден із моїх попередників, я зібрав письмена в палаці моєму, я розділив їх на розділи, і я, цар царів, улюбленець богів, я вмію навіть читати їх…”
Утім, це дійсно була, напевно, не проста робота: сидіти і на вологій глині, удавлювати заплутаний візерунок, а потім розбирати, що всі ці заплутані риски значать.
Ах, як хотілося людям у всіх кінцях землі навчиться писати й читати! Як тільки народ починав усвідомлювати себе, думати за себе, думати о чомусь, крім їжі й нічлігу, відразу починалися болісні пошуки. Потрібно було придумати, як передати другим свого знання, як записати їх.
У різних кінцях світу, незалежно друг від друга, люд різного часу і різного кольору – жовтошкірі, червоношкірі – усі намагалися створити спосіб передачі думок, спосіб спілкування.
Дивні справи відбувалися в Америці. Кілька століть тому назад там не було ще жодного "стовідсоткового американця ”, зате жив і працював дивний, казковий народ - майя. До цих пір учені не знають, як, яким образом, якою фантастичною силою побудовані з величезних каменів древні міста індіанців майя. Як удалося цим мудрецям зробити такі великі математичні відкриття? Для кого викладене на великих плоских просторах кам''яні, таємничі знаки, такі великі, що їх можна цілком розглянути, тільки з літака?
Може бути, ми і довідалися б про все це, якби, благочестивий іспанський чернець по імені Диего де Ланда не наказав зібрати всі індійські древні книги і спалити їх. Але він зробив це.
Коли іспанські конквістадори, примчалися слідом за Колумбом скорять і грабувати Америку, побачили в індіанців книги, вони прийшли в лють. Як? Хтось сміє думати й писати у світі
по-другому , не так, як ми? Що за нахабність, усе тут не схоже на нас, і ні в одної з цих проклятих книг не згадується ім''я нашого добродія бога?!
Спалити! Зараз же спалити! Бажано разом із тими, хто вміє їх писати й читати.
Вони так і зробили, ці благочестиві іспанські лицарі. Вони страчували і книги, і людей. Вони хотіли викорчувати могутнє дерево індійської цивілізації з коренем. І потрібно вам сказати – це їм удалося. Не даремно говорять, що людство не може жити без книг. Ось вам конкретний історичний приклад – народ майя.
Через триста років після знищення всіх ознак писемності й усіх володіющих цією писемністю, археолог Дж. Стефанс знайшов у джунглях покинутий і пустельний город древніх майя. Їхні нащадки, прямі нащадки тих, хто в місті колись жив, існували зовсім поруч. Але вони нічого не знали. Вони нічого не пам''ятали. Нічого не могли розповісти. Це були люди, що живуть у жалюгідних примітивних халупах, із працею видобували їжу, люди, яких цивілізований світ звик вважати дикунами.
Тепер учені різних країн по краплях, по крихтам, по рядку намагаються відновити й розв''язати таємничу історію погубленого народу. Залишилися на каменях вибиті гострим долотом написи й тексти. Учені знайшли три книги. Три дійсні книги, що не знайшов Диего де Ланда. Може бути, знайдуть ще, навіть, напевно – знайдуть. Не сьогодні, так завтра. Люди – дуже наполегливі істоти. Коли їм що-небудь дійсно треба, життєво необхідний, те рано або пізно вони цього домагаються.
Китайці винайшли папір. Зусиллями різних людей, із різних країн з''явився, нарешті, на світло божий друкований верстат. Книга стала книгою.
І людство, його сьогодення, що пройшло і майбутнє, нарешті, об''єдналися. Об''єдналися думкою, духовно, і це був великий крок до тих далеких часів, коли людям удасться насправді об''єднатися в єдиний народ.
Людям досконало необхідно знати друг о друге. Так потрібно, так необхідно, що ось Афанасій Нікітін іде чи ледве не пішки за три моря. Христофор Колумб під страхом щохвилинної загибелі пливе невідомо куди по світовому океані. А тепер ми намагаємось дотягтися до сусідніх планет – раптом там люди?
Як полюса магніту тягнуться люди друг до друга. І книга допомагає їм з''єднатися.
Майже одночасно з мистецтвом писемності намагалися люди опанувати мистецтвом перекладу. Що там думають, що там знають, що там уміють за три дев''ять земель? І от на одному кінці землі одна людина писала книгу, а на іншому кінці інша людина "переповила" її по-своєму, на своїй мові...
Тільки неуки можуть думати, що переклад – це, так сказати, справа другого сорту. Письменник пише – от це так. А перекладач? Подумаєш, вивчив мову і переводь речення за реченням...
Перекласти книгу так, щоб англійська книга залишилася англійською, німецька – німецькою, російська - російською – це величезне уміння і найтонше мистецтво. Але все-таки головне в ньому, у цьому мистецтві, – зберегти саму серцевину книги, її живе серце, якому би народу вона не належала.
Ви, напевно, напам''ять пам’ятаєте:
На севере диком стоит одиноко
На голой вершине сосна.
И дремлет, качаясь, и снегом сыпучим
Одета, как ризой, она.
И снится ей все, что в пустыне далекой
В том крае, где солнца восход,
Одна и грустна на утесе горючем
Прекрасная пальма растет.
Це написав Михайло Лермонтов. Але перший раз це написав великий німецький поет Генріх Гейне. Його вірш теж називався "Сосна і пальма ”. По-німецькому сосна – "дер фихтенбаум", тобто слово це чоловічого роду. Але по-російському не можна сказати: "Він - сосна". І ось різні перекладачі намагалися перекласти вірш різними способами, аби зберегти цю зовнішню подібність. "Він" покохав "її"...
Знамениті поети робили взагалі ж цілком грамотні переклади. Тютчев писав:
На севере мрачном., на дикой скале
Кедр одинокий под снегом белеет...
Фет придумав свій варіант:
На севере дуб одинокий
Стоит на пригорке крутом...
Над перекладом цього вірша працював і Л. Первомайський:
Самотній кедр на стромнині
В північній стоїть стороні.
І кригою, й снігом укритий,
Дрімає і мріє ві сні.
І бачить він сон про пальму,
Що десь у південній землі
Так що ж Лермонтов? Що ж він геть так неуважно?..
Михайло Юрійович Лермонтов не гірше других знав, що "дер фихтенбаум" – чоловічого роду. Але ще краще він знав, що самітність – жахлива річ. Дуже важка. І коли тебе самотньо, то увесь час хочеться мріяти о друге, котрий нехай далеко, нехай дуже далеко, але є, обов''язково є, повинний бути...
Це тільки здається, що перекладають книги, перекладають слова. Ні. Через океани летить і пливе людська думка. Просто вона прикинулася книжкою. Вона тимчасово в неї перетворилася. Як тільки вона переправиться через усі ці незручні кілометри, як тільки вона добереться до чиїхось очей, до чиєїсь голови, вона знову перестане прикидатися книгою, вона знову стане людським досвідом і людською справою.
Час – як скеля для альпініста. Він, щоправда, не стоїть, він рухається. Але вуж, у всякому разі, він і незалежно від людини буде себе стояти або рухатися. Він людини не пошкодує. І от по цьому часі, як по неприступній скелі, дереться людство. З працею, помаленьку, хоч на десять сантиметрів, але – вище. Кожна дійсна книга – як сталева сходинка, який користується альпініст.
Людина забиває її із працею, із небезпекою для життя, щоб інші люди могли за неї, схопиться, підтягтися, встати в повний ріст і піднятися вище.
Микола Коперник написав узагалі ж усього одну книгу – “Про обертання небесних сфер ”. Він робив цю роботу довго, усе життя. І книга вийшла в рік його смерті.
Є навіть красива легенда о тім, як квапився гонець, мчався на змиленому коні, поспішав, притискаючи до груди тільки що видрукуваний том. І встигає. Важко хворий Коперник бере в руки свою книгу, своє дітище і так, із книгою в руках, вмирає.
Говорять, що легенда перебільшує. Адже книга вийшла в лютому 1543 року, а Коперник умер тільки в травні. Але хіба справа в цьому? Що б ні говорила легенда, ясно, що усе своє свідоме життя Микола Коперник прожив на грани страшних катувань, на грани загальної наруги і мучителъної загибелі. Він виношував і записував на папір єресь. Це є такі думки, що офіційно вважалися злочином. Тоді самою най головною й сильною у світі була католицька церква. Католицька церква учила, що Сонце обертається навколо Землі, тому що Земля – центр світобудови. Микола Коперник вважав саме навпаки. Він вважав, що Земля обертається навколо Сонця. І тридцять років писав про це книгу.
Їхньої сили були не рівні. Що мала зробити одна людина, один Микола Коперник могутній машині за назвою “Церква ”? Нічого він їй зробити не міг. А церква могла спалити Миколу Коперника.
Якщо ти ні разу не обпалював руку – змахни нею як-небудь ненароком біля багаття. Тільки змахни, до вогню, не доторкаючись.
Ось такий вогонь розпалювали внизу. Недалеко від босих людських ніг. І ноги починали горіти. Правда, від багаття йшов дим. І деяким єретикам дуже везло. Вони швидко задихалися від диму. Але деякі не задихалися. Вони були притомним. І вогонь був дійсний, і – навмисно – повільний.
Саме на такому вогні згорів Джордано Бруно. Він був послідовником Миколи Коперника. Тільки послідовником. Він прочитав ту саму книгу "Про обертання небесних сфер", – ця книга йому дуже сподобалася. Він почав розповідати о неї другим. Він став далі вивчати сонячну систему, думати далі, зробив своє, нове відкриття.
І його спалили.
Навіть те людські відкриття, що здаються зовсім несподіваним небувалим, навіть вони мають якусь основу, причину, привід у минулому часі, у людях, що пішли. Інакше не може бути.
Тільки на основі чийогось досвіду, у всякому разі, знаючи о нім, тільки, спираючи на уже відомі сходинки, може людина зробити свій самостійний, новий крок.
Тому в глибині, усередині кожного відкриття шукайте книгу. Шукайте – і обов''язково знайдете.
Історія Миколи Коперника – це дуже відома історія. Буває не так, буває складніше й заплутаніше.
Кожній людині книги потрібні по різному. Одній людині більше, другому – менше. Але всім людям разом, тобто людству, книги необхідні. Одна людина може прожити без книг. Погано, нудно, нецікаво. Але – може. А людство – не може.
Не можна прожити без пам''яті.
Якщо люди забудуть себе, забудуть, що вони робили десять, двадцять, сто, тисячу років тому, життя просто не зможе рушать далі.
Величезне людство буде, задихаючись, тупцювати на місці, буде повторять без кінця свої власні помилки, не в силах їх перебороти.
Книги – це пам''ять. Не бездоганна, ні. Іноді ця пам''ять .підводить, щось упускає, іноді навмисно обманює, тому що далеко не всі книги правдиві. Є в цій пам''яті страшні провали, як слід кульового поранення в людському мозку, як удар ножем. Тому що багато тисяч книг загублені; багато тисяч спалили на багаттях, багато навмисно не видані й погублені разом із їхніми авторами.
Книжкова пам''ять людства не досконала. Але – це головна і, по суті справи, єдина його пам''ять.
Завжди самі головні свої думки людство прагнуло зберегти в книзі. Тут є один маленький секрет, і пора вже о ньому сказати. Люди дуже не хочуть умирати. Навіть важким життям жити все-таки краще. І тому тисячі років люди придумують спосіб – як не вмерти, як би вирвати в природи головне її багатство – безсмертя. Медицина намагається зо всіх сил. Вона вже багато чого домоглася. Але поки що один із самих най перевірених і доведених шляхів до безсмертя – книга. Людина вмирає, а книга, написана їм – залишається. І якщо він писав її чесно, то книга ця схожа на нього. Вона буде говорить людям те, що він хотів сказати. Люди будуть думати над цими словами. Їхнє життя от цього якось зміниться. От це і є безсмертя. Платон зауважує з цього приводу, що наші духовні утвори – це безсмертні діти.
Кожен день додає людству сили. Древні шумери могли залишить після себе тільки глиняні дощечки з ледь помітними рисками. Микола Коперник залишив книгу. Уже багато століть люди залишають після себе картини й музику. Може бути, зовсім швидке людство придумає ще що-небудь. Таке, щоб не горіло. Щоб жоден лиходій не зміг, знищити і кожна добра людина могла зрозуміти. Але поки мудріше книги люди ще нічого не придумали.
Человек с книгой.
Человек с книгой. Вообще человек
С любой книгой, в любом трамвае,
В душных залах библиотек
И, даже пальцем листы разрывая,
Это почти всегда к добрую:
Плохие книги встречаются редко.
Словно проба идет к серебру,
Идет к человеку книгой прыткая.
Моя надежда – читатели книг,
Хочется высказаться в них.
Они меня больше радуют,
Чем, например, вниматели радио,
Книгу почти всегда дочитают,
Даже библиотечную не только свою,
Книгу берегут и переплетают,
Передают из семьи в семью.
Радио – на миг. Газета – на день,
Книга – на всю жизнь.
Книга – ключ. Он открыт и найден.
Крепче держись!
Душа болит, когда книги жгут
Ради политики или барыша.
Зато когда их берегут
Радуется душа.
Ви прослухали вірш Бориса Слуцкого. Я хочу, щоб він був написан про вас. Щоб завжди, усе життя була – людина з книгою.
Література:
1. Линкова, И. Ты и твоя книга./ Линкова И. - М.: Просвещение, 1975.- 144с.
2. Паль, Р. Человек придумал книгу./ Паль Р. - М.: Сов. Россия, 1983.- С. 5-9.
3. Наш друг книга.- К.: Веселка, 1977.- С. 3-8.
4. Твій друг – книга.- К.: Веселка, 1989.- С.261-265.
5. Чирва, А. Книга в твоих руках./ Чирва А. - М.: Просвещение, 1985.- С. 3-17.